Ще в перші місяці існування Радянська держава сконцентрувала значні зусилля на створенні органів спеціального призначення. Вони мали стати «караючим мечем революції». В Українській РСР політичні репресії втілювали органи безпеки: ВУЧК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ.

ВУЧК (Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та посадовими злочинами) започаткували в грудні 1918 року як філію Всеросійської ЧК. Комісію наділили широкими повноваженнями – від права здійснювати арешти і до застосування найвищої міри покарання (розстрілу). Одночасно з ВУЧК існували інші інструменти комуністичного терору в Україні: революційні та надзвичайні трибунали, штаби, комітети.

Першими, хто відчув на собі насадження більшовицької диктатури в Україні і відкрив перелік жертв червоного терору, були кияни. Перші тижні перебування в Києві 1918 року начальника штабу «Групи військ по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії» Михайла Муравйова коштували життя щонайменше двом тисячам осіб.

У період війни більшовицької Росії проти УНР радянські органи держбезпеки переслідували «представників буржуазії, поміщиків, фабрикантів, торговців». Їх ув’язнювали у таборах примусових робіт, а також застосовували систему заручництва. У пресі поширювали інформацію про смертельні вироки, щоб залякати потенційних «контрреволюціонерів».

Лише 1920 року жертвами органів комуністичного терору в Україні стало понад 45 тисяч осіб. З них «іменем революції» розстріляли 3879, 5692 – ізолювали в концентраційних таборах, 334 – запроторили до тюрем, 317 – вислали у віддалені губернії Росії. Розподіл заарештованих органами ВУЧК за нібито інкримінованими їм видами злочинів мав такий вигляд: 46 % було засуджено за бандитизм та кримінальні правопорушення; 36% – за «контрреволюційну діяльність», 11% – за посадові зловживання, 5% – за дезертирство, 2% –  за шпигунство.

Перехід навесні 1921 року до нової економічної політики призупинив червоний терор. ВУЧК реорганізували у Державне політичне управління (ДПУ), та це не змінило суті. Упродовж 1920-х років каральні органи в УСРР зосередилися на збройному придушенні антибільшовицьких виступів, боротьбі із залишками політичної опозиції, представниками «церковної контрреволюції», виявленні «класових ворогів».

Так 1922 року вище партійне керівництво УСРР рекомендувало Наркомату освіти провести чистку вузів від «ворожого елементу». У серпні з’явився список «реакційно налаштованої професури», яка мала полишити терени УСРР. Це 77 осіб, із них 32 професори з вищих навчальних закладів Києва, Катеринослава, Харкова, Одеси.

У 1921–1924 роках органи ДПУ зосередились на учасниках національно-визвольного руху й представниках царського режиму. Під прицілом чекістів опинилися поміщики, офіцери, колишні поліцейські й жандарми, реемігранти, особи, причетні до Білого руху та Армії УНР. Причиною арешту могли стати критичні висловлювання чи зв’язки з еміграційними колами.

Загалом внаслідок таких чекістських операцій у 1924 році в тюрмах опинилося 19 670 осіб. Їм інкримінували: контрреволюційну діяльність, належність до антирадянських партій та проведення антирадянської агітації, шпигунство та зраду батьківщини, участь у заворушеннях і «політичному бандитизмі», дії, спрямовані  на підрив і послаблення радянського суспільного ладу.

Один із перших показових судових процесів відбувся у травні 1921 року. У Києві у великому залі Пролетарського будинку мистецтв судили колишнього прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича,  члена ЦК УПСР Назара Петренка, видавця та літературознавця Івана Лизанівського та інших.

До 1925 року компартійні органи усунули опозиційні партії й течії та встановили монопартійну систему влади в Україні.
‍
Далі радянська репресивна машина посилила контроль за українською інтелігенцією як головним виразником ідей УНР. У вересні 1926-го вийшов таємний обіжник ДПУ під назвою «Про український сепаратизм». Автори – високі чиновники управління Карл Карлсон, Ошер Абугов та Борис Козельський. Вони наголошували, що українська інтелігенція обрала «культурну роботу» як тактику боротьби з країною Рад. Особливу увагу займали прихильники Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та співробітники Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

1929 рік Сталін оголосив роком «великого перелому». Це означало продовження масових репресій в УСРР, оскільки попередні роки відзначилися хлібозаготівельною кризою та селянським спротивом колективізації.

Перший етап виселення куркулів у віддалені регіони СРСР припав на другу половину лютого – першу декаду березня 1930 року. Під нього потрапило 92 970 осіб: 32 436 чоловіків, 28 480 жінок і 32 054 дитини. Наприкінці жовтня 1930 року органи ДПУ на підставі рішення Політбюро ЦК ВКП(б) продовжили репресії. 31 504 особи «куркульського елементу», «сконцентрованого неподалік західного кордону УСРР», опинилися у Західному Сибіру наприкінці листопада.

Загалом у 1930 році з України депортували понад 113 тисяч осіб. Більшість відправили на крайню північ Росії, частину – до Сибіру. Чергова хвиля депортації прокотилася  у червні–липні 1931 року. До Уралу перемістили 131 409 осіб. Таким чином внаслідок двох масштабних депортаційних акцій за межі України вислали 227 тисяч українських селян.

Водночас каральна система розправлялася зі священнослужителями та вірянами УАПЦ. На початку вересня 1929 року секретний відділ ДПУ поінформував керівників республіки про підготовку до операції щодо нейтралізації УАПЦ «у зв’язку зі зростаючою антирадянською активністю церковників-автокефалістів, а також із ліквідацією контрреволюційної організації “Союз визволення України”». Запроторити до в’язниці планували 172 особи духовного сану у різних регіонах УСРР.
‍
На початку 1930-х радянські спецслужби активно долучилися до масштабної «чистки» Червоної армії від тих, хто служив раніше у царській. Офіційною причиною стало «викриття» в грудні 1930 року антирадянської військової організації, яка нібито навесні 1931-го «очікувала на інтервенцію Антанти і готувала збройне повстання». Всього у справі «Весна» було притягнуто до відповідальности 2010 осіб: 305 військових і 1 705 цивільних. З них 573 страчено, решту піддали тривалим термінам ув’язнення.

Наприкінці 1930 року радянські органи держбезпеки сфальсифікували показовий політичний процес щодо «антирадянської підпільної шкідницької організації “Інженерний центр – Промпартія”». Вона нібито діяла в 1925–1930 pоках у промисловості і транспортній сфері. Повалити радянську владу мали шляхом «систематичного підриву економічного потенціалу СРСР». Процес «Промпартії» широко використовували для кампанії цькувань інженерно-технічної інтелігенції старої генерації. У приналежності до організації звинуватили близько двох тисяч спеціалістів по всій Україні.
‍
На початку 1930-х років відомство державної безпеки не тільки проводило каральну політику, а й активно долучалося до виконання політичних і господарських кампаній. Основні зусилля органи ДПУ зосередили на придушенні антирадянських виступів «капіталістичних елементів», боротьбі проти «сільської контрреволюції» та з «саботажем» хліборобів. У розпал Голодомору було заарештовано понад 19 тисяч осіб. Найпоширенішим видом злочину під час Голодомору, за даними радянських спецслужб, було «розкрадання хліба».

Одночасно зі знищенням «класового ворога на селі» у 1933–1934 роках поступово набирала обертів чергова кампанія наступу на український націоналізм – так званий «постишевський погром». Другий секретар ЦК КП(б) Павло Постишев мав на меті згорнути політику українізації. Тотальної чистки зазнали музеї та бібліотеки багатьох міст України, Інститут української культури ім. Д.І. Багалія, Інститут ім. Т.Г. Шевченка, видавництво «Української радянської енциклопедії», Державні курси українізації ім. К. Маркса, театр «Березіль».
‍
У 1933 році «контрреволюціонерами» та «шпигунами» оголосили режисера Леся Курбаса, письменників Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка, поетів Михайла Драй-Хмару, Михайла Ялового, Дмитра Загулу, літературознавця Мирослава Ірчана, класика сатиричної прози Остапа Вишню. У 1934 році літераторам Валер‘яну Підмогильному, Григорію Косинці, Миколі Вороному, Олексі Влизьку, Григорію Епіку, Дмитрові Фальківському висунули звинувачення у причетності до великомасштабного антирадянського підпілля та підготовці терористичних актів.  Більшість із цих культурних діячів загинули під час масового розстрілу в урочищі Сандармох восени 1937 року.

Усередині 1930-х років сталінське керівництво задумало здійснити повну «санацію» радянського суспільства від небажаних осіб. Так планували зміцнити каркас соціалістичного ладу, проголошений Конституцією 1936 року. Відправною точкою Великого терору став пленум ЦК ВКП(б) у лютому-березні 1937 року, на якому Сталін зажадав «покласти край діяльності саботажників, шпигунів і диверсантів».
‍
Внаслідок цього 2 липня 1937 року політбюро ЦК ВКП(б) видало постанову «Про антирадянські елементи». А вже 31 липня запустили механізм дії: ухвалили наказ про операцію з репресування «колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». На кінець 1937 року внаслідок «куркульської операції» за ґратами опинилося 66 403 громадяни УРСР.

Одночасно проводили репресії національних меншин. Під приводом боротьби з «польською контрреволюцією» і «польською розвідкою в СРСР» в Україні засудили понад 56 тисяч осіб, переважно представників польської національности. Розгорнули репресивну кампанію стосовно емігрантів і перебіжчиків з Румунії до Молдавської АРСР та України.

У рамках «німецької операції» за причетність до вигаданих організацій «Німці-фашисти», «Тевтонці», «Національний союз німців України», «Національний фашистський центр» репресовано понад 25 тисяч осіб. Тисячі громадян було заарештовано в 1937–1938 роках за приналежність до інших іноземних розвідок: грецької – 5474; болгарської – 1413; естонської – 66; фінської – 36; іранської – 507; чеської – 309; японської – 276.

1937 року ліквідували майже все керівництво ЦК КП(б)У і уряду УРСР: страчено організатора КПУ Емануїла Квірінга, заарештовано колишнього голову Раднаркому УСРР Християна Раковського.

З особливим розмахом і жорстокістю в радянській Україні провели операцію щодо дружин «зрадників Батьківщини»: протягом серпня-грудня за ґратами опинилося 1356 жінок.