У серпні 1925 року в українській літературі сталася небуденна подія. У ролі літературного критика несподівано дебютував... професор скотарства й ветеринарії Омелько Буц. Дебют його стався не де-небудь, а в додатку до урядової газети «Вісті ВУЦВК». Слідом за першим фейлетоном «Про вплив індустрії на телят, про верлібр та державні позики» з’явилися й інші: «Поради молодим письменникам, або Сам собі геній», «Біографії великих письменників», «Підручник доброго тону, або Як поводитись в академічному товаристві».

Натхненний успіхом, професор Буц за якийсь час вирішив, що пора йому вступити до літературної організації. Він розіслав заяви геть в усі спілки, які тоді існували в Україні. І раптом на всі прийшла позитивна відповідь! «Як обухом вдарили бідного професора всі ці заяви. Три дні, три ночі він ходив, не спавши і не ївши, а на ранок четвертого дня купив у Церобкоопі бляшанку “тушкованого м’яса” і з’їв. Отрута вплинула швидко, і за п’ять хвилин од професора лишилася тільки оболонка», — писав його друг, письменник Олекса Слісаренко, в «Посмертній збірці творів» (1931) Омелька Буца.

Причини смерті професора залишилися таємницею. Слісаренко сумно констатував: «Які причини призвели О. Буца до думки про самогубство саме в той момент, коли так блискуче справдилися його мрії стати членом літературної організації, невідомо. Відомо тільки, що він сказав, умираючи: “А їдять його мухи з комарами”. Це були останні слова великої людини...»
‍
Однак це були не останні слова ні професора, ні його автора. Професор скотарства й ветеринарії Омелько Буц — дотепна і блискуча містифікація Олекси Слісаренка, письменника, редактора, культурного діяча «наших 20-х», яскравого представника доби українського Ренесансу.

Ба більше, Слісаренко — це теж псевдонім. Олекса Андрійович Снісар — таке його справжнє прізвище — народився 28 березня 1891 року на хуторі Канівцевий у Вовчанському повіті Харківської губернії (нині у складі села Шипувате Куп’янського району). Глухий священник записав його не Снісарем, а Слісарем. Звідси й пізніше прізвище Слісаренко.

Снісарі були міщанами Вовчанська. Дід — ремісник із кріпаків — після скасування кріпосного права не отримав землі, і його приписали до міщанського стану. Батько успадкував від діда ремесло і лимарював, а потім подався на заробітки. Працював на Канівцевому хуторі, коли в сім’ї народився другий син, якого нарекли Олексою.

У школі хлопчик проявив себе як здібний учень, але грошей на подальше навчання не було, тож у 13 років його віддали в контору помічником. Тільки завдяки дядьку по матері, який узяв на себе оплату навчання, батько погодився відпустити Олексу до Кучерівського сільськогосподарського училища (нині це технікум на хуторі Кучеров у Курській області). Потім Слісаренко згадував тамтешні умови як «напівкаторжні»: два роки він пропрацював у маєтку власника школи і зрештою кинув, маючи намір скласти іспити в Харківське хліборобське училище.

Новий заклад дав хлопцеві дуже багато, крім знань і професії агронома. Надворі стояв 1906 рік — ліберальні часи першої російської революції. В училищі кишіли осередки різних політичних партій, вирувало громадське життя. Слісаренко захопився філософією і політекономією, читав багато праць у цих сферах.

«На тринадцятому році життя я познайомився з Бюхнером, — згадував він, — прочитавши його “Силу і матерію”, і ця книжка, справивши на мене колосальне враження, поклала міцний фундамент моєму матеріалістичному світогляду. Хлопчиком тринадцяти років я став атеїстом і, пам’ятаю, в нижчій сільськогосподарській школі доводив товаришам, таким само хлопчикам, як і сам, своє презирливе ставлення до релігії тим, що перед причастям під час говіння я демонстративно пив молоко».

Далі були Дарвін, Ніцше і Прудон, Штірнер і Бакунін. За словами Слісаренка, анархізм так глибоко захопив його, що тільки років за десять він «позбувся решток його, ставши обома ногами на марксівський ґрунт (1919)».

Літературну діяльність Олекса Снісар почав у підпільному журналі «До праці», який видавали учні Харківської землеробської школи у 1909–1910 роках. Тут він надрукував перші вірші, статтю з критикою популярних тоді «заповідей українця». Однак літературним дебютом уважав публікацію в легальному виданні. «Читання художньої літератури привело мене до думки й самому спробувати писати. Почав з віршів, і другий чи третій вірш, що я його написав, був видрукуваний 1911 року в журналі “Рідний край”. З того часу мої поезії з’являлися по тогочасних журналах», — розповідав він у рубриці «Письменники про себе» в газеті «Комсомолець України» за 1928 рік.

Журнал «Рідний край» видавала Олена Пчілка, а вірш називався «Менестрель та імортель». Пізніше Слісаренко з властивою йому іронією згадуватиме, що значення слова «імортель» (тобто рослина безсмертник), він не знав і думав, ніби то носова хустинка.
‍
Вірші, теоретики анархізму й класики політекономії забирали весь вільний час. Крім підпільного журналу, Слісаренко був причетний ще й до нелегальної типографії. Однак політика його, хоч як це дивно, не зацікавила. Він не вступив до жодної партії і віддав перевагу творчості.
‍
Під час репресій 1909–1910 років йому пощастило уникнути арешту й заслання, але він потрапив до категорії політично неблагонадійних, що вельми ускладнювало працевлаштування. Він вступив на вищі педкурси для агрономів, та позаяк відстрочки в нього не було, його віддали в солдати.

Восени 1912 року Слісаренка відрядили рядовим 3-ї батареї 51-ї артилерійської бригади в Кутаїсі. У архівно-слідчій справі є такий його спогад про армійську службу: «Близько двох років відбування солдатчини в становищі політичного піднаглядного багато чого мене навчило».

Улітку 1914-го він, згідно з вимогами до осіб із середньою й вищою освітою, склав іспити на чин прапорщика, але в чині його не підвищили, і на фронт він пішов як гарматний феєрверкер. Тільки напередодні 1915 року завдяки друзям-писарям у штабі йому присвоїли чин прапорщика, що роздратувало армійське начальство.

Після Лютневої революції Слісаренко перебував на виборних посадах: член дивізійного комітету, батарейного комітету, після арешту офіцерів — виборний командир 5-ї батареї 51-ї артилерійської бригади, голова армійської ради і член армійського комітету 1-ї армії.
‍
У грудні 1917 року, коли фронт остаточно розвалився і це було очевидно, Слісаренко розпустив армійську раду і поїхав до Києва. У пізнішій біографічній довідці напишуть: «Самовільно демобілізувавшись, залишив фронт і приїхав до Києва». Він хотів продовжувати літературну діяльність і здати в друк готову збірку віршів, але в місті тоді не було ні літературної роботи, ні письменників.
‍
Більшовики наступали, бої за Київ точилися в районі заводу «Арсенал» і насувалися на центр міста. Слісаренко з дружиною чекали зручної нагоди виїхати кудись подалі. Це стало можливим тільки наприкінці зими. Весну Слісаренко прожив у родичів дружини на Воронежчині, опрацьовуючи збірку віршів, на яку покладав великі надії. Аж у липні 1918-го він зміг вибратися до Києва.

Хай там як широко гетьман Скоропадський розгорнув культурно-освітню діяльність, але на вірші попиту не було. Слісаренко зневірився в літературних заробітках і почав шукати інші можливості. Зрештою, після голодних місяців, він поїхав викладачем у Мироцьке сільськогосподарське училище під Києвом.
‍
Стояла осінь 1918 року. Слісаренко важко захворів — запалення легенів і одночасно розлади психіки, тож антигетьманське повстання пройшло повз нього. Цілий 1919 рік він пильно працював в училищі: викладав, керував навчально-показовим господарством.

На початку 1919-го в київському видавництві «Сяйво» вийшла його дебютна поетична збірка «На березі Кастальському». Тоді ж таки виникла група «Музагет» — одиноке символістське об’єднання в історії української літератури. Відбувалися читання віршів і навіть «поетичні слеми» в «Льоху мистецтв» (на тодішній вулиці Миколаївській, 9, нині вул. Архітектора Городецького), богемні вечірки на квартирах, вистави «Молодого театру», видавали однойменний журнал. Слісаренко працював у першому державному українському видавництві в Києві — Всевидаті. Нарешті він міг повністю віддатися літературній роботі.

Та на Київ наступала армія Денікіна, українська інтелігенція боялася кривавої розправи. Музагетівці постановили перебратися в Житомир, а звідти вирушили на Кам’янець-Подільський. Там Слісаренко мав авдієнцію у Симона Петлюри, намагався роздобути гроші на друге число «Музагету». Та головний отаман пропонував видавати масовий журнал іншого типу. Нічого не добившись, Слісаренко вирушив пішки назад на Київщину і в листопаді 1919-го повернувся в Мироцьке до родини.

Його й далі годувала робота за фахом. У той період він уклав підручник про удобрення ґрунту. Остання агрономічна праця в кар’єрі Слісаренка завершилася 1924 року, і вона тісно переплелася з літературною.

Перебравшись до Києва, Слісаренко знову швидко влився в літературне життя. Він завідував сільськогосподарським відділом у губернській газеті «Більшовик», що правила за своєрідний штаб для панфутуристів. Слісаренко швидко й безболісно проміняв символістську поетику на панфутуризм.
‍
Ще до приїзду в Київ Михайля Семенка він став учасником групи «Комкосмос» (1921), яка проіснувала зовсім недовго. А вже з осени того року приєднався до лав «Аспанфуту». У 1923-му вийшла його одинока футуристська збірка «Поеми», обкладинку до якої зробив Нік Бажан, як він тоді підписувався. Серед них була й «Поема зневаги», назва якої втілювала ставлення футуристів до традицій і до минулого. Критика вважала, що з усіх українських футуристів саме Слісаренко найкраще оволодів верлібром. Проте панфутуризм у його літературній біографії закінчився разом із київським періодом. У 1924 році він перебрався до Харкова, де згодом отримав посаду завідувача редакційно-видавничого відділу кооперативного видавництва «Книгоспілка».

Хоч як це дивно, але саме футуризм спонукав Слісаренка до заперечення віршової форми. Він прийшов до футуристів як поет, а пішов від них уже як прозаїк. Його перші оповідання з’явилися в останньому виданні київських панфутуристів — в альманаху «Гольфштром» (1925). Та коли того самого року вийшли його збірки «Сотні тисяч сил» і «Плантації» (разом 17 оповідань), вони справили враження новини, чогось свіжого й небаченого, викликали гарячі обговорення. Його порівнювали з П’єром Бенуа й О. Генрі, закидали вживання «похабних слів», та головне — його читали.
‍
У Слісаренка сформувалася репутація найміцнішого «сюжетника» в українській прозі, яка доти «слабувала на безсюжетність». Оповідання ніби дуже прості, герої — маленькі непомітні люди, жодної лірики, жодної романтики чи героїки. «Своєрідність нашого письменника, — писав критик, — і полягає в тому, що в таких обставинах, за участю таких дійових осіб він знаходить і розвиває сюжети». І часто ці дрібні люди стають героями випадково: завдяки кінематографічним трюкам, таємничим перевдяганням, шахрайській винахідливості — всім цим ознакам авантюрности, що їх досі майже не знала українська проза. Ба навіть одне оповідання так і називалося — «Випадкова сміливість».
‍
За п’ять років літературної роботи в Харкові Слісаренко написав пів сотні оповідань, повістей і романів. У 1930 році його рідна «Книгоспілка» видала тритомне зібрання його вибраного, а 1932 року видавництво «Рух» зробило видання в шести томах.

У грудні 1925 року Слісаренко разом з іншими утворив ВАПЛІТЕ — Вільну академію пролетарської літератури — і був її першим неодмінним секретарем. Він хотів працювати в літературі, але політика його переслідувала. У журналі «Вапліте» Слісаренко опублікував нашумілу статтю під псевдонімом «Обсерватор». І перші літери псевдо чомусь нагадували ініціали Омелька Буца — О. Б., що ними автор теж часто підписувався. Активність професора також припадає саме на цей період.
‍
Слісаренко належав до так званої ваплітянської опозиції і після розпуску організації разом із Майком Йогансеном, Юрієм Смоличем та іншими заснував «Техно-мистецьку групу А» (1928–1931), яка прагнула поєднати літературу, науку й техніку.

«Книгоспілці» Олекса Слісаренко віддав п’ять років свого життя, зусиль і праці. Він, по суті, створив і розвинув відділи сільськогосподарської, художньої, дитячої літератури. І сам теж працював у всіх цих галузях.
‍
З його роботою у «Книгоспілці» пов’язаний і найбільший політичний та літературний скандал «наших 20-х». Навесні 1926 року Слісаренко як редактор видавництва листом звернувся до Максима Горького з проханням дозволити переклад українською його повісті «Мать». У відповідь Буревісник революції назвав українську мову «наріччям», з якого тільки хочуть «зробити мову», і дорікнув за гноблення великоросів, «які опинилися в меншості у царині цього наріччя».
‍
Слісаренко отримав листа на свою приватну адресу, але одразу оприлюднив його і надав розголосу. Ганебні міркування головного пролетарського письменника сучасности про мову й «наріччя» потрапили в емігрантську пресу. Поки всі обурювалися і копіювали собі листа, Слісаренко написав відповідь.

Горький листа отримав, але про це дізналися лише за два роки, коли він приїхав до Харкова. Зустріч із письменником більшість бойкотувала, але ті, хто прийшли, почули багато цікавого про Горького і його листування зі Слісаренком. Там стало зрозуміло, що російський класик таки отримав відповідь, хоч раніше виправдовувався. Якби Горький промовчав, то ми не знали б, що Слісаренко відписав йому так гостро.
‍
Слісаренко так упевнено відповідав Горькому не лише тому, що відчував свою правоту, не лише тому, що представляв одне з найбільших українських видавництв, а ще й тому, що як український письменник він почувався цілком нарівні із сучасним класиком.

Це була дуже насичена п’ятирічка в житті Слісаренка. І от 1929 року він залишив видавництво і став професійним письменником — жив з літературних заробітків. Це щастя тривало недовго. Уже 1932 року він влаштувався у видавництво «Література і мистецтво», потім, коли з фінансами стало зовсім погано, підробляв літературним редактором у «Мистецтві».
‍
А політика вже не просто переслідувала — вона наздоганяла письменника. Улітку 1933 року агент «Професор» доносив у ДПУ про Слісаренка, що той «цікавиться нацполітикою у всесоюзному масштабі, а не лише республіканському та міжнародному, і має по цій лінії різні зв’язки». За словами сексота, про майбутній з’їзд радянських письменників Слісаренко відгукувався скептично: «На його думку, “в сферах” зроблено висновок, який, звичайно, офіційно проголошено не буде, про те, що українська література на сьогодні не потрібна як така, бо вона своїм дальшим розвитком заважає “єдиній та неділимій Росії”, а з іншими нацлітературами Союзу справа стоїть на сьогодні, за його свіжою інформацією (Білорусь, Казахстан...), ще гірше. Що до боротьби з таким “висновком” він продовжує обстоювати різні форми демонстративного протесту: демонстративне бойкотування з’їзду, відхід од літератури взагалі і від української зокрема, друкування своїх творів іншими мовами, в тому числі й російською».
‍
Слісаренка заарештували в будинку «Слово» 29 квітня 1934 року за обвинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації та за участь у терористичній діяльності. Понятим при обшуку був письменник Віталій Чигирин.

Термін слідства багато разів продовжували, хоча Слісаренко вже у травні почав давати фальшиві свідчення проти себе. Та раптом 16 листопада він заявив, що обвинувачення не визнає, відкидає, а обмовляв себе, зокрема на очній ставці з Олесем Досвітнім, тому що був у «підвищеному нервовому стані» і під тиском слідчого, котрий погрожував розстрілом, отруєнням у камері, репресіями сім’ї. Слідство негайно закрили і через місяць Слісаренку пред’явили обвинувальний висновок.
‍
19 березня 1935 року військовий трибунал у Києві засудив Олексу Слісаренка до позбавлення волі терміном на 10 років. Письменник винним себе не визнав і докладно свідчив про знущання з нього слідчого Бордона.

Так Слісаренко опинився в Соловецькому таборі. Розлогий спогад про нього в ув’язненні залишив Семен Підгайний: «Відомий український поет і прозаїк Слісаренко ніколи не впадав у розпач і всією своєю поважною постаттю, своїми глибокими очима і сивим чубом якось мимохіть викликав до себе симпатію. Коло нього було затишно. Був завжди привітний. Його усмішка була завжди щира, а мова, навіть тоді коли говорив про страшні, нелюдські й дикі справи, була завжди спокійна, перейнята тонкою іронією чи легким французьким гумором. Ніколи не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч і хотів їсти, і ділився всім, що мав. Коли його запрошували, не відмовлявся і завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовні нагадував “сенатора на покої”».
‍
Після виходу «Розповідей про неспокій» Юрія Смолича до ньогописав Андрій Лашко з-під Новомосковська, який знав Слісаренка:«Свого часу в певному місці мені довелося бувати разом з ним», маючи на увазі Соловецький табір. Спогадами готовий був поділитися лише при зустрічі.
‍
У жовтні 1937 року окрема трійка Управління НКВС СРСР по Ленінградській області переглянула справу Слісаренка й присудила йому найвищу кару. Письменника розстріляли 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох.