Степан Рудницький. Зачинатель української географії

«Наша географія починається від Степана Рудницького»

Походив майбутній географ з освіченої родини, що проживала в Перемишлі. Його тато Лев Рудницький працював шкільним учителем географії та історії, а мати Емілія належала до освіченої галицької родини Таборських. Батьки намагалися прищепити усім чотирьом дітям любов до України та її історії. Степан Рудницький початкову освіту здобув у Тернополі, куди його родина перебралася з Перемишля, а гімназійну – у Львові. Потім вступив до Львівського університету, однак через смерть обох батьків та матеріальну скруту змушений був призупинити навчання.

Попри трагічну втрату батька й матері, усі четверо дітей Рудницьких − Степан із двома братами Левком і Юрієм та сестрою Софією − здобули освіту. Старший Левко став відомим юристом, а молодший Юрко закінчив університет в австрійському Граці, викладав німецьку і класичні мови у Львівській академічній гімназії. Як письменник Юрій Рудницький відомий дилогією про Київську Русь «Іду на вас» та «Ідоли падуть». Братам допомагала сестра Софія, піаністка, педагогиня, музична критикиня, дружина видатного українського правника Станіслава Дністрянського.

Року 1899-го Степан Рудницький таки закінчив навчання й отримав диплом Львівського університету, який дав йому можливість викладати географію та історію в середніх школах. Кілька років він учителював у Тернополі та Львові. Для поглиблення знань з географії у 1904-му Рудницький продовжив навчання у Відні, відвідуючи семінари професорів Альфреда Пенка та Віктора Уліга.

Степан Рудницький студент Львівського університету, 1897 рік

Значний вплив на Степана Рудницького мав Михайло Грушевський. Листи до нього сповнені глибокої поваги та шани і здебільшого закінчувалися словами «Остаю всегда прихильним і вдячним учеником». Проте з часом між науковцями з'явилися серйозні розходження у поглядах на історію України, адже державник Рудницький не сприймав народного романтизму Грушевського. Систематичне листування закінчилось напередодні Великої війни, а пізніше продовження було радше епізодичним. Їхні непрості взаємини він описував так: «Я був одним з його кращих учнів по історії. Та віддався виключно географії й природі, а пізніше приступив до опозиції Грушевського й вів проти нього боротьбу».

У 1902-му Рудницький одружився з донькою австрійського військового у відставці, вчителькою з-під Перемишля Сибіллою Шенкер (1881–1918). Вона, до речі, заснувала та опікувалася українськими дошкільними закладами – «захоронками», у яких діти з бідних сімей отримували харчі та одяг.

Степан Рудницький був автором настінних карт, офіційно затверджених австрійською владою для використання в українських галицьких школах. Проте найважливішою його працею довоєнного періоду стала «Коротка географія України» у двох томах (1910, 1914). Це була перша ґрунтовна праця з географії усіх українських земель. У передмові до «Короткої географії» Рудницький написав: «Ми українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями».

«Та не тільки народ лічить українську територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед незалежних держав мало таких, що могли б зрівнятись з українською такою географічною особливістю».

Праця Рудницького мала значний вплив на розвиток вітчизняної науки. «Наша географія як наука починається саме від Степана Рудницького, а його праця “Коротка географія” стала основою, твердинею, на якій почала розвиватися українська географічна наука. Зі стовідсотковою певністю можу сказати, що до Рудницького повноцінних етнографічних карт України не було», – відзначає сьогодні Андрій Байцар, кандидат географічних наук, викладач Львівського національного університету імені Івана Франка.
‍
Пан Байцар додає, що у своїй роботі Рудницький найчастіше використовував матеріали перепису в Австро-Угорській імперії за 1869, 1880, 1890, 1900, 1910 роки та в Російській імперії 1897 року. Також спирався на різні статистичні розвідки й дані.

З'їзд географів та етнографів у Празі, 1924 рік. Степан Рудницький шостий зліва.
Джерело: Львівська національна наукова бібліотека імені Василя Стефаника

Творення державних кордонів

У своїх книгах Рудницький запевняв, що Україна лежала на окремій тектонічній плиті й мала цілком іншу геологічну історію, а отже, була цілісною й відокремленою територією. Полемізував про це з європейськими колегами, частина яких не погоджувалися із твердженнями Рудницького про окремішність України та її народу.
‍
Німецький науковець Альфред Геттнер вважав, що твердження українського колеги були «надміру заполітизовані». Геттнер спершу сумнівався, чи існують об’єктивні дані, що дозволяють виокремити національності Російської імперії на підставі перепису. Відзначимо, що в російській урядовій статистиці під час перепису категорії «українець» узагалі не було, а українську мову називали «малоросійським діалектом». В австрійських же переписах українців ідентифікували доволі чітко – як «русинів» та «греко-католиків».
‍
Врешті у доповненні до книги «Європейська Росія» 1916 року німецький вчений пише, що Україна спроможна господарювати як незалежна держава. А от для Росії повна українська незалежність буде важким ударом: Російська імперія втратить свій найбільший зерновий край і більше, можливо, не буде здатна сама себе прогодувати». І додає: «Відторгненню України вони чинитиме спротив з усіх можливих сил».

На етнографічній карті Степана Рудницького ареал компактного проживання українців був не лише на Холмщині і теренах нинішньої України, а й на великій території білоруських земель, східніше Азовського й майже до самого Каспійського моря, а на заході – ледь не до далеких передмість Варшави. На думку польських оглядачів, Рудницький безпідставно збільшував кількість українців на українсько-польському та українсько-російському пограниччі.

Теорії Рудницького суперечили позиції його львівського колеги Еуґеніуша Ромера. На думку польського географа, саме давня Річ Посполита найкраще відповідала географічним реаліям Польщі та України. У 1919-му за редакцією Ромера вийшла монографія Станіслава Павловського про релігійні й національні взаємини у Східній Галичині. У ній поляк розкритикував карти Степана Рудницького, які «не завжди відповідали правді», протиставляючи їм польські аналоги. Далі Павловський доволі суперечливо висновував, що все католицьке населення Східної Галичини, як і частину греко-католиків, слід вважати поляками.

У суперечці Ромера та Рудницького на користь українця став знаний французький географ Еммануель де Мартонн. Року 1917 на сторінках авторитетного німецького журналу «Geographischer Anstalt» вийшла позитивна рецензія на працю Рудницького «Ukraina. Land und Volk». Оглядач Максиміліан Фридрихсен не лише підтримував тези українського картографа, але й критикував польських географів за «не реалістичність та імперіалізм» у їхньому погляді на політичну географію Східної Європи. Українські ж діячі національного руху тези Рудницького прийняли в повному обсязі. Найяскравішим послідовником його ідей став член НТШ, географ Володимир Кубійович.

Бачимо, що на початку ХХ століття укладачі етнографічних карт та атласів, по суті, займались творенням кордонів нових держав, які могли постати на руїнах імперій. Рудницький, оперуючи фактами та статистичними даними, не зважаючи на критику колег, затято відстоював ідею окремішности української нації та майбутньої держави українців.

«На службу Україні, що над усе мені дорога»

На початку Великої війни Рудницький на військових зборах січових стрільців читав курс із «картографії й топографії». А потім перебрався до Відня, де служив військовим географом при австрійському генштабі. В Австрії учений відновив контакти з Альфредом Пенком, який був впливовим дорадником-експертом німецької політики на Заході. Наукові контакти обох вчених спричинилися до написання Рудницьким науково-пізнавальних розвідок і книжок про Україну, зокрема Ukraina und die Ukrainer (Berlin, 1914–1915). Її переклали англійською, італійською, угорською, румунською, чеською та хорватською мовами.
‍
Вихід цієї книги сам Рудницький пояснював так: «Вибухнула війна і дедалі більше значення українського питання поквапило мене і спонукало видати переклад мого короткого викладу географії України. Це популярна праця, і хай подарують мені мої шановні колеги, якщо вони знайдуть в книзі замало наукового матеріалу. Момент вимагає від мене, щоб я звертався переважно до негеографів».
‍
«Україна і Українці», за задумом Рудницького, мала б допомогти переконати представників держав Троїстого союзу, що поява незалежної України убезпечить Європу від російської експансії.
‍
Додатком до цієї книги йшла перша в історії етнографічна карта України, яку розробив сам Рудницький. Українською мовою вона з’явилася у 1917-му під назвою «Оглядова карта українських земель». Усі наступні покоління українських географів відштовхувалися у своїх напрацюваннях саме від неї.

Оглядова карта українських земель, 1917 рік. Червоним позначено місця проживання українців і назви етнічних земель
Джерело: Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського

«Цікавий нюанс карти полягає в тому, що жирною червоною лінією позначені межі тодішньої української держави, а як “Україна” підписані всі українські етнічні території до Передкавказзя. Відзначу, що Рудницький, будучи австрійським підданим, не включав до цієї карти Галичину, Буковину та Закарпаття. Вже незабаром карта застаріє, бо 1 листопада 1918 року утворюється Західноукраїнська Народна Республіка на тих територіях, які на цій карті – ще Австро-Угорщина», – каже географ та викладач Андрій Байцар.
‍
У 1915-му під псевдонімом Ш. Левенко вийшла знакова стаття Рудницького «Чому ми хочемо самостійної України?». Спочатку її видали в австрійській столиці, а згодом – в Берліні, Стокгольмі та Львові. У ній учений пророче писав:

«Для всіх українців повинна бути цілковита державна самостійність України одинокою наконечною ціллю. Бо самостійність і тільки самостійність зробить українців правдивими господарями на Україні. Треба пам’ятати, що нас, українців, є 40 міліонів – доволі, щоби заснувати першорядну, могутню державу».

Після проголошення ЗУНР Рудницький влаштувався у Львівський університет, проте вже за кілька місяців польська влада його звільнила. Рудницький знову емігрував до Відня, де працював експертом із проблем географії, статистики та нафти в еміграційному уряді ЗУНР.
‍
Трьох своїх дітей – Емілію, Левка, Орисю – після смерті дружини учений залишив під опікою сестри Софії Дністрянської. Ухваливши таке складне рішення, Рудницький склав заповіт: «Вибираюся в далеку й непевну дорогу на службу Україні, що над усе мені дорога, будучи цілком здоров на душі й тілі, розпоряджаю слідуюче: коли б мені прийшлось умерти, то прошу похоронити мене на моїй Гуцульщині поруч з моєю небіжкою дружиною. Ти, сину мій, учись якнайпильніше, будь чесним і серйозним чоловіком, люби Україну-неньку над всьо, старайся з усіх сил їй служити» (оригінал заповіту зберігався у племінниці ученого Анни Рудницької у Львові).

Цікавий факт: перебуваючи у Відні, Рудницький разом з Євгеном Коновальцем та Кирилом Трильовським 14 липня 1920-го відвідав весілля Романа Дашкевича та Олени Степанів. На початку 1920-х він перебрався з Відня до Праги разом із Українським Вільним Університетом, у створенні якого брав участь. У Чехословаччині УВУ розгорнув жваву наукову, видавничу і педагогічну діяльність. Рудницький зі своїми учнями здійснював наукові відрядження на Закарпатську Україну. Результати досліджень про цей край викладені у двотомній монографії «Основи морфольогії й геольогії Підкарпатської Руси та Закарпаття взагалі».

Степан Рудницький (пальцем показує вгору) з екскурсантами у Карпатах, 1930-ті роки Джерело: Приватний архів родини Крип'якевич

«Живу в Харкові як на дальшій еміграції»

Після проголошення українізації представництва СРСР за кордоном розгорнули активну пропагандистську кампанію. Популяризувалися соціалістичні перетворення, натомість дискредитувалася українська політична еміграція. Активно переманювали до УСРР фахівців, які опинились за кордоном.
‍
Для багатьох українських емігрантів переконливими видавалися облудливі слова про необхідність приїхати на «допомогу своєму народу», «особисто взяти участь в українізації на чолі провідних установ» і «поліпшити своє матеріальне становище». Величезний вплив на емігрантську спільноту мало обрання Михайла Грушевського академіком ВУАН та його повернення до Києва в березні 1924-го. Після цього багато вчених задумалися про переїзд в Україну.
‍
Через посольство СРСР у Чехословаччині Рудницького, як відомого фахівця в галузі фізичної географії, картографії і геології, запросили перебратися в УСРР. Упродовж 1926 року учений отримав візу на в’їзд в СРСР та радянське громадянство. Залишивши Прагу через Берлін, Ригу та Москву, 17 жовтня 1926 року він прибув до Харкова. Згодом туди перебралися і двоє його дітей: Левко та Орися. Старша дочка Емілія залишилася у Львові.
‍
Багато друзів відмовляли вченого від повернення до України. В одному зі своїх листів Рудницький так мотивував свій переїзд: «На жаль, мої переговори вже задалеко зайшли, щоб я міг іти на іншу комбінацію. Тими днями я наконець одержав з . пропозицію обняти: 1) дослідчу катедру географії, 2) професуру в геодезичнім інституті. Академія бажає теж мого приїзду на Україну, щоби мене тоді вибрати членом. Супроти цього мені не випадає нічого іншого, як таки їхати на Україну».

«Іду дуже на непевне, але ж географові, що писав книжки про Україну, треба ж колись оцю Україну побачити на очи».

У Харкові Рудницький організував єдиний в Україні науково-дослідний інститут географії та картографії. Окрім цього, дослідник очолив Музей антропології та етнографії імені Хведора Вовка і викладав в Геодезичному інституті та Харківському університеті. У червні 1929-го Рудницького одностайно обрали академіком ВУАН.
‍
Він також був членом-кореспондентом Віденської академії наук, членом-кореспондентом Географічного товариства в Берліні, дійсним членом Слов’янського інституту в Празі, Чехословацького географічного товариства. Працюючи в Харкові, Рудницький підготував «Фізичну карту У.С.Р.Р.» та «Політичну карту У.СР.Р. і сусідніх земель», якої, проте, так і не надрукували. Академік-географ пропонував заснувати океанографічний інститут та став ініціатором геомагнітних досліджень, розширення мережі метеорологічних та астрономічних станцій.
‍
На початках столиця УСРР припала до душі вченому: «Харків подобався мені далеко більше, як Москва. Тип міста більше європейський, але дуже багато зелені. Доми стоять звичайно в садах. Уяви собі передвоєнний Львів, тільки у 3-4 рази обширніший й у два рази людніший, з великим рухом на вулицях».

Проте згодом робота в Харкові стала приносити дискомфорт. Рудницький вважав, що влада не визнає його потенційних можливостей, а колеги з недовірою ставляться до нього як до людини з «німецькою» науковою школою: «Живу в Харкові як на дальшій еміграції, та мушу це робити, бо в Польщі принципово жити не хочу, а в Чехословаччині мені матеріально було надто скрутно». У 1929 та 1930 роках вчений планував повернутися до Німеччини, але через стан здоров’я не зміг виїхати.
‍
Під ковпаком сталінської системи творча енергія Рудницького згасала. Вченому наполегливо пропонували вступити у партію та нав'язували співпрацівників-сексотів. Інтриги, плітки та постійні підозри в антирадянській діяльності виснажували. Врешті-решт 21 березня 1933 року Рудницького заарештували.

«Рукопис написаний мною в слідчому ув’язненні». На Соловках

Минуло якихось сім років, відколи «гречне» офіційне запрошення перебратися до радянської України перетворилося на безглузді звинувачення у спробі повалення влади. Радянські карателі запевняли, що Рудницький нібито був «перекинутий для роботи на Україні… увійшов до складу Харківського керівництва УВО». А вже на Соловках йому інкримінували таке: «Прибув на Україну в 1926 році по завданню фашистського центру в Берліні для організації повстання на території СРСР».
‍
Сталінських слідчих насамперед цікавили зв’язки Рудницького в Німеччині. У його контактах із закордонними вченими співробітники ДПУ намагалися розгледіти шпигунську діяльність, проте це не підтвердилося жодним фактом слідства.
‍
Енкавеесівці упродовж кількох місяців змушували Рудницького власноруч писати зізнання проти себе. Під страхом смерті він «визнав», що агітував за соборну Україну в німецьких науково-географічних колах. У справі Рудницького збереглося зізнання, в якому він приречено написав, що його «надзвичайно шкідлива для УРСР і цілого СРСР провина заслуговує найвищої міри соціального захисту».

«Зізнався» академік і в приналежності до Української Військової Організації: «В дійсності це була антирадянська організація. Її пляни були: користаючи з розвитку НЕПу, розкласти Радвладу на Україні й, усунувши її, збудувати самостійну, Українську».
‍
За рішенням НКВС, він був ув’язнений на п'ять років, а вже у жовтні його відправили спецконвоєм у Свірлаг (Біломорсько-Балтійський комбінат), а пізніше – на Соловки.
‍
В’язень ГУЛАГу історик Семен Підгайний у книжці «Українська інтелігенція на Соловках» описав муки вченого-географа: «Рудницький вже не надавався до будь-якої праці. Від самого початку його перебування на Соловках лікарі визнали академіка Рудницького за абсолютно не працездатного. Його записали до інвалідної команди, де він дуже страждав, як і всі інваліди, від поганих харчів і тяжких побутових умов».

Навіть на засланні Рудницький жеврів надією про можливу наукову роботу: «Коли б Радянська влада однак уважала, що я ще можу на що-небудь придатися, прохаю вжити мене до досліду малозаселених просторів СРСР, що лежать у Північній чи Середній Азії», – записано в його кримінальній справі.

У неймовірно важких соловецьких умовах вчений продовжував наукову працю і не залишив її до останніх днів. Упродовж 1933−1935 років написав дві наукові книги на понад півтори тисячі сторінок. Рукопис праці «Геономія» взяли на перегляд в ОДПУ УСРР і не повернули. Вчений звертався з заявами до всіх можливих інстанцій. Відновлювати свої записи уже не було ні часу, ні здоров’я.

Рудницький ніяк не міг примиритися з тим, що остання його праця могла зникнути без будь-якої користі для науки. Тому 10 липня 1936 року він просив: «Щоб НКВС УСРР повернуло мені рукопис “Геономія” (342 с.), написаний мною в слідчому ув’язненні… У кінці прошу Вашого дозволу, щоби я міг відіслати всі наявні в мене наукові рукописи у Вороніж моєму сину, геологу». До сьогодні не вдалося з’ясувати долю цих праць.

Що ж до дітей Рудницького, то їхнє життя склалося по-різному. Донька Емілія все життя провела за межами України (Німеччина, Чехословаччина), де й померла у 1990‑х. Що ж сталося з двома молодшими синами, яких після переїзду до радянської України Степан Рудницький забрав до себе, до сьогодні невідомо. Скоріш за все, вони загинули в ГУЛАГу після арешту та заслання батька.

«Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод», – у таких пекельних умовах ГУЛАГу проходили останні дні видатного українського географа Степана Рудницького».

У жовтні 1937-го особлива трійка управління НКВС Ленінградської області засудила Рудницького до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконали 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Лише 1965 року радянська влада реабілітувала Степана Рудницького – «за відсутністю складу злочину». Відтоді почалося поступове повернення до науки й суспільства забутого імені видатного українського вченого світової величини, який стояв біля витоків модерної географічної науки в нашій країні.
‍
Ще задовго до розстрілу Рудницький зрозумів, що припустився фатальної помилки, приїхавши в СРСР. Журналіст львівської газети «Діло» Степан Годований у своїх мемуарах згадував про зустріч з Рудницьким у 1930-му: «Посидів, поговорив, похитав головою і сказав: “Ет дурак я та ідіота. Бити мене треба б. Нащо я туди (до СССР)».